Учительська доля барвиста. Є в ній усе: сльози радості й гіркота невдач, найвищі злети духу, аж до запаморочення від висоти і сірий туман буденності, свіжий рожевий вітер змін і тягуче відчуття застою. Барвиста доля вчителя, доля людини, серце якої, як серце Данко, палає, палає любов’ю до дітей, людей, оточуючого світу.

Народився Микола Федорович 22.11.1969 року у маленькому, славному селі Крупове Дубровицького району. Про пісні і вишиванки цього села знає, напевне, увесь світ.

Коли постало у Миколи питання про вибір професії, це було складно, бо мав два захоплення, два уподобання – хист і любов до малювання і любов до дітей.

І зрозумів, що ці два крила можна об’єднати для польоту у високості, ставши вчителем. Отже, в 1985 році Микола Правник - студент Кременецького педучилища, а в 1989 році Микола Федорович Правник – дипломований молодий спеціаліст – вчитель трудового навчання.

 В 1989 році призваний до лав армії, а з 1991 року – розпочав свою педагогічну діяльність у Дубровицькій ЗОШ №2. Ці роки життя були дуже плідними для Миколи Федоровича – здобув освіту і фах, відслужив у армії, зустрів свою долю в образі милої, гарненької дівчини Галинки. Яка годинами могла любуватися його малюнками, під спів солов’я слухала щирі зізнання у вічному коханні; створив сім’ю, народилися дві донечки, одна схожа на тата, а друга на маму. Все як у всіх. Робота, дім, сім’я, малюнки. Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що на тій землі виростають і тими водами напуваються  мають свою неповторну красу, вдачу і долю свою. Кожен край народжує свого співця, сподіваючись виявити себе через його…       Хто бачив пейзажі Миколи Правника ,той погодиться зі мною, що Микола Федорович – справжній  співець свого поліського краю. І нехай це звичайні буденні пейзажі природи нашого краю, місця що нас оточують, малюнки без  коштовних рам і прикрас, але те, на чому зупинилося око  художника воно вмить оживає, здається, дихає і відчуває.

 Ось уже впродовж 23 років вчителювання в Дубровицькій ЗОШ №2 сіє Микола Федорович Правник розумне, добре, вічне в душах своїх учнів. Навчає їх трудовому навчанню, вмілими і вправними робить їхні  руки, навчає малюванню – тонкими і відкритими для краси робить їхні очі і душі, навчає  допризової підготовки – вірними, надійними, патріотичними робить їхні серця, які будуть готові в будь-який час стати на захист Батьківщини. Вчить їх бути часточкою своєї землі, як зіницею ока берегти її від ворогів. Бо українська земля-єдина , рідна своя. Про вчителів кажуть: «Вчи як живеш, живи як навчаєш». Це про Миколу  Правника.

Зараз наша держава у великій небезпеці, в стані неоголошеної війни. На сході країни проходять бойові дії, гинуть люди, ллється кров. І коли постало питання про захист Вітчизни, Микола Федорович у вересні 2014 року  пішов добровольцем до Збройних Сил України. Піщов, бо не зміг би сказати дітям, чому я не там! Пішов із шкільним підручником з допризивної підготовки, який ставав у пригоді товаришам по окопах.

Отримавши відпустку,  15 січня 2015 року завітав до рідної школи. Яка це була хвилююча зустріч. Які щемливо-тремтливі почуття охоплювали і дітей, і дорослих. І ось десятки допитливих дитячих очей дивляться на Миколу Федоровича, не хочуть пропустити жодного слова з його уст. І Микола Федорович схвильований. На вигляд бадьорий. От тільки трішечки втомлений і виснажений погляд, і на скронях побільшало сивини… Нелегкі солдатські будні… Тривога за рідних і близьких, тривога за рідну країну, а ще злість і нерозуміння тенденцій   ворога. Адже ворог – «старший брат»… Як це болісно і незрозуміло. Дітям цікаво все. І коли настане довгождана перемога і кінець війни, і як харчують солдатів, і чи немає страху, коли навколо розривається земля від вибухів, і вмирають твої побратими…

У Миколи Федоровича на очах сльози… Одинадцятикласники читають вірші про героїчні подвиги бійців, про віру в перемогу.. І Микола Федорович запевняє всіх, що ворога буде знищено, ні клаптя української землі не буде загарбано, а мир скоро запанує на нашій вільній українській землі. На згадку про їхній батальйон лишає жовто-блакитне знамено, прапор, який подарували йому наші учні у вересні.

І знову дружні і товаристські обійми, сльози на учнівських очах. Емоції, емоції, емоції… І наказ – учнівський і вчительський – вистояти і повернутися додому живим і здоровим!А коли повернувся, то ще довго не міг забути солдатський бліндаж,не міг спати на ліжку

 Живе, так як навчає. Його справжнє вчительське покликання, трепетна до краси душа художника, тверда рука і зірке око патріота і гаряче, небайдуже, вірне серце Данко змушують його бути там, де найважче.

Ми сьогодні кажемо «Слава Україні» і чуємо у відповідь «Героям слава»  розуміючи, що герої – на передовій, у самому серці війни. Там зараз знаходяться і наші з вами земляки. Нехай всі вони повернуться з цієї неоголошеної війни живими і здоровими.

Бо сім’ї чекають батьків і братів, учні – вчителів, а держава – своїх вірних синів! «Слава Україні!»

Ви наша гордість, слава і надія!

Вертайтесь, коли кляті всі кати

Повстануть перед вами на коліна,

Вертайтесь з перемогою , брати!

Збудуєм сильну, нову Україну,

Ріднішої землі нам не знайти,

Тож будьмо вірні їй аж до загину

Пирішко Мирослава

педагог – організатор

Дубровицької ЗОШ І-ІІІст.№2